З віком реально перестаєш хотіти всім подобатись. Не тягне писати першою, не тягне щось доводити, не тягне «а раптом образяться». Є — добре. Нема — теж нормально. Людей поруч стає менше. Але це не мінус. Просто лишаються свої, а решта відпадає сама. І це навіть не боляче — так має бути. Ще зʼявляється класна штука: ти відразу бачиш фальш. Коли хтось починає вчити, нагадувати «хто ти», ставити на місце. А тобі вже байдуже. Бо ти і так знаєш, хто ти.
