Серце...
Є чоловіки, які не торкаються твого серця руками… але залишають на ньому відбитки назавжди.
Він не обіцяв їй вічності. Не клявся в коханні. Не малював красивого майбутнього. Він просто дивився на неї так, що всі її правильні думки втрачали сенс, а серце починало жити за власними правилами…
Він був її слабкістю, яку вона так старанно приховувала за сильною жінкою. Її безсонними ночами. Її усмішкою серед звичайного дня. Її думкою, яка приходила невчасно, але завжди бажано…
Він крав у неї спокій, але натомість повертав відчуття, що вона жива.
Поруч із ним вона забувала про вік, правила, обставини й усі ті «не можна», якими так довго оберігала себе від почуттів. Вона знову ставала жінкою, якій хочеться хвилюватися від повідомлення, затримувати погляд на губах, відчувати тепло його рук і запам’ятовувати миті, які не можна пояснити словами…
Вона розуміла, що не кожна історія має щасливе продовження. Що іноді люди приходять у наше життя не для того, щоб залишитися, а для того, щоб розбудити в нас те, що давно спало.
Але хіба можна наказати серцю не відчувати?
Хіба можна переконати себе, що тобі байдуже, коли від одного його «привіт» усередині все перевертається, а від одного дотику хочеться зупинити час?
Вона не знала, чим усе закінчиться. Не знала, чи стане він її найгарнішою історією, чи найболючішим спогадом.
Вона знала лише одне: поки він поруч, її серце відчуває більше, ніж вона наважується сказати вголос.
І, можливо, найбільша небезпека не в тому, щоб закохатися в чоловіка, який може піти…
А в тому, щоб одного дня зрозуміти: ти так довго берегла себе від болю, що майже забула, як це — по-справжньому відчувати.
Бо є чоловіки, після яких залишаються фотографії…
А є ті, після яких залишається ти сама — тільки вже зовсім інша.
І навіть якщо колись доведеться відпустити його руку, серце ще довго пам’ятатиме, як це було — тремтіти від одного погляду й називати це своєю маленькою таємницею…
Щаслива ❤️
Він не обіцяв їй вічності. Не клявся в коханні. Не малював красивого майбутнього. Він просто дивився на неї так, що всі її правильні думки втрачали сенс, а серце починало жити за власними правилами…
Він був її слабкістю, яку вона так старанно приховувала за сильною жінкою. Її безсонними ночами. Її усмішкою серед звичайного дня. Її думкою, яка приходила невчасно, але завжди бажано…
Він крав у неї спокій, але натомість повертав відчуття, що вона жива.
Поруч із ним вона забувала про вік, правила, обставини й усі ті «не можна», якими так довго оберігала себе від почуттів. Вона знову ставала жінкою, якій хочеться хвилюватися від повідомлення, затримувати погляд на губах, відчувати тепло його рук і запам’ятовувати миті, які не можна пояснити словами…
Вона розуміла, що не кожна історія має щасливе продовження. Що іноді люди приходять у наше життя не для того, щоб залишитися, а для того, щоб розбудити в нас те, що давно спало.
Але хіба можна наказати серцю не відчувати?
Хіба можна переконати себе, що тобі байдуже, коли від одного його «привіт» усередині все перевертається, а від одного дотику хочеться зупинити час?
Вона не знала, чим усе закінчиться. Не знала, чи стане він її найгарнішою історією, чи найболючішим спогадом.
Вона знала лише одне: поки він поруч, її серце відчуває більше, ніж вона наважується сказати вголос.
І, можливо, найбільша небезпека не в тому, щоб закохатися в чоловіка, який може піти…
А в тому, щоб одного дня зрозуміти: ти так довго берегла себе від болю, що майже забула, як це — по-справжньому відчувати.
Бо є чоловіки, після яких залишаються фотографії…
А є ті, після яких залишається ти сама — тільки вже зовсім інша.
І навіть якщо колись доведеться відпустити його руку, серце ще довго пам’ятатиме, як це було — тремтіти від одного погляду й називати це своєю маленькою таємницею…
Щаслива ❤️
5в 14:56
Автор: Клео