Десь між треба і хочу
Все життя вчишся жити правильно. Бути відповідальною на роботі, зразковою для батьків, турботливою для близьких. Не скажу, що зручною для всіх, але, мабуть, якоюсь мірою і це теж.
З часом настільки звикаєш усе аналізувати, що інакше вже просто не вмієш. Такий собі Шерлок власного життя. Помічаєш те, чого іноді й сама ще до кінця не усвідомила. Копаєш там, куди нормальна людина, мабуть, навіть не полізла б. Тобі мало зрозуміти, що сталося. Треба обов’язково з’ясувати чому, звідки воно взялося, як сюди дійшло, що було перед цим і до чого все це приведе.
Одним словом, вчишся жити мізками.
Вони чудово справляються. Планують, аналізують, передбачають, контролюють. Складають списки, пам’ятають про дедлайни, рахують ризики й завжди мають кілька запасних варіантів. І ти навіть не помічаєш, як одного дня вони остаточно займають місце за кермом.
А потім десь дуже глибоко з’являється тихе й невпевнене:
«А я?..»
Спочатку настільки тихе, що його легко списати на втому.
«А як же я?..»
І тут ти нарешті його чуєш.
Щоправда, за старою доброю звичкою одразу вмикаєш мізки. Якщо всередині щось незрозуміле - значить, треба розібратися. І починаєш копатися вже в собі. Розгрібати все, чим роками себе захаращувала: «треба», «мусиш», «не зараз», «потім», «це важливіше», «будь дорослою», «будь відповідальною».
І десь під усім цим знаходиш маленьку дівчинку.
А може, це просто серце чомусь вирішило показатися тобі саме в такому образі.
Ти, доросла, дивишся в її перелякані очі й на якусь мить впадаєш у ступор. Бо впізнаєш їх. Колись дуже давно ти вже бачила цей погляд у дзеркалі.
У тих очах досі є життя. Багато. Просто воно заховалося десь глибше, бо першим шаром лежить страх. Страх залишитися непочутою. Забутою. Знову відкладеною на потім.
І найнеприємніше - зрозуміти, що боялася вона не дарма.
Бо поки біля керма сиділи мізки з їхніми планами, дедлайнами, відповідальністю, правильними рішеннями й нескінченним «треба», її справді майже ніхто не слухав.
Навіть ти сама.
А вона дивиться на тебе так, ніби чекала цієї зустрічі дуже давно, і тихо каже:
«Нарешті ти мене почула. Я тебе давно кличу».
І ось тут починається найскладніше.
Бо виявляється, що навчитися слухати серце набагато важче, ніж навчитися думати головою. Мізкам потрібні аргументи, причинно-наслідкові зв’язки, гарантії хоча б на кілька кроків уперед. А серце іноді не має нічого з цього. Воно просто знає, що йому боляче. Або добре. Що воно чогось хоче. Чогось боїться. До чогось тягнеться. Від чогось втомилося.
І пояснення «чому» може не мати.
Напевно, дорослішання - це не момент, коли ти остаточно навчилася жити мізками. І не момент, коли вирішила плюнути на здоровий глузд і віддати кермо серцю.
Може, воно взагалі не про вибір між ними.
Мізки так і залишаються за кермом. Вони вміють ним користуватися, бачать знаки й знають правила руху.
Просто тепер поруч з’явився штурман.
Маленький, трохи наляканий і довго ігнорований. Він не намагається вихопити кермо і не завжди може пояснити, чому раптом просить звернути.
Але іноді дуже наполегливо каже:
«Нам не туди».
І, можливо, вперше в житті ти не починаєш сперечатися.
Ти просто його чуєш.
З часом настільки звикаєш усе аналізувати, що інакше вже просто не вмієш. Такий собі Шерлок власного життя. Помічаєш те, чого іноді й сама ще до кінця не усвідомила. Копаєш там, куди нормальна людина, мабуть, навіть не полізла б. Тобі мало зрозуміти, що сталося. Треба обов’язково з’ясувати чому, звідки воно взялося, як сюди дійшло, що було перед цим і до чого все це приведе.
Одним словом, вчишся жити мізками.
Вони чудово справляються. Планують, аналізують, передбачають, контролюють. Складають списки, пам’ятають про дедлайни, рахують ризики й завжди мають кілька запасних варіантів. І ти навіть не помічаєш, як одного дня вони остаточно займають місце за кермом.
А потім десь дуже глибоко з’являється тихе й невпевнене:
«А я?..»
Спочатку настільки тихе, що його легко списати на втому.
«А як же я?..»
І тут ти нарешті його чуєш.
Щоправда, за старою доброю звичкою одразу вмикаєш мізки. Якщо всередині щось незрозуміле - значить, треба розібратися. І починаєш копатися вже в собі. Розгрібати все, чим роками себе захаращувала: «треба», «мусиш», «не зараз», «потім», «це важливіше», «будь дорослою», «будь відповідальною».
І десь під усім цим знаходиш маленьку дівчинку.
А може, це просто серце чомусь вирішило показатися тобі саме в такому образі.
Ти, доросла, дивишся в її перелякані очі й на якусь мить впадаєш у ступор. Бо впізнаєш їх. Колись дуже давно ти вже бачила цей погляд у дзеркалі.
У тих очах досі є життя. Багато. Просто воно заховалося десь глибше, бо першим шаром лежить страх. Страх залишитися непочутою. Забутою. Знову відкладеною на потім.
І найнеприємніше - зрозуміти, що боялася вона не дарма.
Бо поки біля керма сиділи мізки з їхніми планами, дедлайнами, відповідальністю, правильними рішеннями й нескінченним «треба», її справді майже ніхто не слухав.
Навіть ти сама.
А вона дивиться на тебе так, ніби чекала цієї зустрічі дуже давно, і тихо каже:
«Нарешті ти мене почула. Я тебе давно кличу».
І ось тут починається найскладніше.
Бо виявляється, що навчитися слухати серце набагато важче, ніж навчитися думати головою. Мізкам потрібні аргументи, причинно-наслідкові зв’язки, гарантії хоча б на кілька кроків уперед. А серце іноді не має нічого з цього. Воно просто знає, що йому боляче. Або добре. Що воно чогось хоче. Чогось боїться. До чогось тягнеться. Від чогось втомилося.
І пояснення «чому» може не мати.
Напевно, дорослішання - це не момент, коли ти остаточно навчилася жити мізками. І не момент, коли вирішила плюнути на здоровий глузд і віддати кермо серцю.
Може, воно взагалі не про вибір між ними.
Мізки так і залишаються за кермом. Вони вміють ним користуватися, бачать знаки й знають правила руху.
Просто тепер поруч з’явився штурман.
Маленький, трохи наляканий і довго ігнорований. Він не намагається вихопити кермо і не завжди може пояснити, чому раптом просить звернути.
Але іноді дуже наполегливо каже:
«Нам не туди».
І, можливо, вперше в житті ти не починаєш сперечатися.
Ти просто його чуєш.
2в 13:52
Автор: умнаЯ_дура