Думки...
Я не хочу ставати холоднішою, щоб мене більше цінували.
Нещодавно я зрозуміла про себе одну важливу річ: якщо мені подобається чоловік — я це показую.
Якщо мені добре з ним — я не граю в байдужість.
Якщо захоплююсь — кажу.
Якщо хочу обійняти — обіймаю.
Якщо хочу підтримати — підтримую.
Якщо відчуваю любов — не роблю вигляд, що мені «все одно».
Я ніколи особливо не розуміла цих стратегій: «не пиши першою», «не показуй, що сумуєш», «дай йому побігати», «зникни, щоб він скучив».
Можливо, це працює як гра. Але я більше не хочу грати в стосунки.
Раніше я думала: якщо я даю чоловікові багато тепла й захоплення, він неодмінно зрозуміє, наскільки цінна жінка поруч із ним.
А потім подумала: а якщо він побачить це зовсім інакше?
«Якщо така жінка так мною захоплюється — значить, я справді неймовірний».
І знаєте що? Це теж нормально.
Мені подобається давати чоловікові відчуття його сили. Мені подобається захоплюватися ним, підтримувати, надихати, бути тією жінкою, поруч із якою він розкривається ще більше.
Але тепер я ставлю собі інше запитання:
А що відбувається зі мною поруч із ним?
Чи я стаю спокійнішою?
Чи почуваюся красивою і бажаною?
Чи можу бути собою, а не постійно контролювати кожне слово й повідомлення?
Чи можу бути вразливою, не боячись, що він зникне, щойно стане незручно або складно?
Чи можу довіряти його словам, бо за ними стоять вчинки?
Чи поруч із ним я теж починаю більше вірити в себе?
Бо здорові стосунки — це не коли один постійно «піднімає самооцінку» іншому.
Це коли двоє людей поруч стають сильнішими, вільнішими й щасливішими.
Я не хочу вчитися давати менше любові, щоб мене більше цінували.
Не хочу навмисно ставати холодною, загадковою чи недоступною.
Не хочу зменшувати себе, свої почуття, свою сексуальність, свою щедрість і свою здатність любити лише для того, щоб чоловік не втратив інтерес.
І тим більше не хочу дорослого чоловіка вчити базових речей: бути емоційно присутнім, не зникати під час труднощів, тримати слово, робити вибір і відповідати за нього.
Я хочу дивитися на чоловіка й думати:
«Боже, який же ти класний».
І бачити в його очах приблизно те саме:
«Боже, яка ж вона моя».
Без перегонів.
Без маніпуляцій.
Без «хто кому напише першим».
Без емоційних гойдалок, які чомусь називають пристрастю.
Мені подобається інша модель.
Коли двом людям не потрібно ставати меншими, холоднішими чи менш щедрими, щоб зберегти інтерес.
Коли можна любити відкрито — і не боятися, що цим скористаються.
Коли можна бути сильним — і водночас вразливим.
Коли поруч не треба виживати.
Поруч треба розквітати.
Ось до таких стосунків я зараз відкрита.
І, чесно кажучи, на менше вже не хочеться.
Нещодавно я зрозуміла про себе одну важливу річ: якщо мені подобається чоловік — я це показую.
Якщо мені добре з ним — я не граю в байдужість.
Якщо захоплююсь — кажу.
Якщо хочу обійняти — обіймаю.
Якщо хочу підтримати — підтримую.
Якщо відчуваю любов — не роблю вигляд, що мені «все одно».
Я ніколи особливо не розуміла цих стратегій: «не пиши першою», «не показуй, що сумуєш», «дай йому побігати», «зникни, щоб він скучив».
Можливо, це працює як гра. Але я більше не хочу грати в стосунки.
Раніше я думала: якщо я даю чоловікові багато тепла й захоплення, він неодмінно зрозуміє, наскільки цінна жінка поруч із ним.
А потім подумала: а якщо він побачить це зовсім інакше?
«Якщо така жінка так мною захоплюється — значить, я справді неймовірний».
І знаєте що? Це теж нормально.
Мені подобається давати чоловікові відчуття його сили. Мені подобається захоплюватися ним, підтримувати, надихати, бути тією жінкою, поруч із якою він розкривається ще більше.
Але тепер я ставлю собі інше запитання:
А що відбувається зі мною поруч із ним?
Чи я стаю спокійнішою?
Чи почуваюся красивою і бажаною?
Чи можу бути собою, а не постійно контролювати кожне слово й повідомлення?
Чи можу бути вразливою, не боячись, що він зникне, щойно стане незручно або складно?
Чи можу довіряти його словам, бо за ними стоять вчинки?
Чи поруч із ним я теж починаю більше вірити в себе?
Бо здорові стосунки — це не коли один постійно «піднімає самооцінку» іншому.
Це коли двоє людей поруч стають сильнішими, вільнішими й щасливішими.
Я не хочу вчитися давати менше любові, щоб мене більше цінували.
Не хочу навмисно ставати холодною, загадковою чи недоступною.
Не хочу зменшувати себе, свої почуття, свою сексуальність, свою щедрість і свою здатність любити лише для того, щоб чоловік не втратив інтерес.
І тим більше не хочу дорослого чоловіка вчити базових речей: бути емоційно присутнім, не зникати під час труднощів, тримати слово, робити вибір і відповідати за нього.
Я хочу дивитися на чоловіка й думати:
«Боже, який же ти класний».
І бачити в його очах приблизно те саме:
«Боже, яка ж вона моя».
Без перегонів.
Без маніпуляцій.
Без «хто кому напише першим».
Без емоційних гойдалок, які чомусь називають пристрастю.
Мені подобається інша модель.
Коли двом людям не потрібно ставати меншими, холоднішими чи менш щедрими, щоб зберегти інтерес.
Коли можна любити відкрито — і не боятися, що цим скористаються.
Коли можна бути сильним — і водночас вразливим.
Коли поруч не треба виживати.
Поруч треба розквітати.
Ось до таких стосунків я зараз відкрита.
І, чесно кажучи, на менше вже не хочеться.
2в 12:25
Автор: Клео