Кожен...
Кожен ділиться тим, чим наповнений. Це не метафора, а проста правда, яку якось важко заперечити, коли вже пожив трохи.
Людина завжди чимось заповнена. Світлом чи темрявою, теплом чи отрутою, спокоєм чи внутрішнім шумом. І те, що всередині, рано чи пізно починає просочуватися назовні. Не тому, що людина спеціально хоче когось зачепити. Просто переповнене серце не вміє довго мовчати. Воно шукає вихід.
Я помітила це багато разів. Є люди, від яких навіть коротке «привіт» залишає після себе якусь важкість. Вони ніби несуть у собі образи, заздрість, страх, порожнечу — і все це виливається холодними словами, презирством, або тими «добрими порадами», після яких хочеться просто відійти. Вони не можуть дати тепла, бо його в них просто немає. Як з порожньої чашки не наллєш чай.
А є інші. Ті, біля яких стає трохи легше дихати. Не тому, що вони якісь особливі святі. Просто всередині у них більше світла, ніж темряви. І воно витікає природно — теплом у голосі, спокоєм, здатністю просто побути поруч, не намагаючись нічого виправляти. Від таких людей залишається післясмак тиші, в якій можна видихнути.
Коли хтось ранить тебе — словом, мовчанням, холодністю — не завжди варто шукати в цьому глибокий зміст про себе. Іноді людина просто переповнена своїм, і те, що витекло, не має до тебе майже ніякого стосунку. Вона вихлюпнула те, чим була наповнена. І все.
Але найважливіше — дивитися, чим наповнена сама. Бо рано чи пізно і з тебе почне щось виливатися. На близьких, на випадкових людей, на тих, хто просто опиниться поруч. І тоді залишиться лише одне питання, яке справді має значення: що саме ти залишиш після себе. Тепло чи отруту. Світло чи ще один шматок чужої гіркоти.
Я іноді ловлю себе на тому, що теж можу бути наповнена не найкращим. Втома, роздратування, старі образи — все це накопичується. І якщо вчасно не помітити, починаєш роздавати це іншим, навіть не усвідомлюючи. Тому час від часу варто просто зупинитися і чесно подивитися всередину: чим я зараз наповнений і що з цього витікає.
Людина завжди чимось заповнена. Світлом чи темрявою, теплом чи отрутою, спокоєм чи внутрішнім шумом. І те, що всередині, рано чи пізно починає просочуватися назовні. Не тому, що людина спеціально хоче когось зачепити. Просто переповнене серце не вміє довго мовчати. Воно шукає вихід.
Я помітила це багато разів. Є люди, від яких навіть коротке «привіт» залишає після себе якусь важкість. Вони ніби несуть у собі образи, заздрість, страх, порожнечу — і все це виливається холодними словами, презирством, або тими «добрими порадами», після яких хочеться просто відійти. Вони не можуть дати тепла, бо його в них просто немає. Як з порожньої чашки не наллєш чай.
А є інші. Ті, біля яких стає трохи легше дихати. Не тому, що вони якісь особливі святі. Просто всередині у них більше світла, ніж темряви. І воно витікає природно — теплом у голосі, спокоєм, здатністю просто побути поруч, не намагаючись нічого виправляти. Від таких людей залишається післясмак тиші, в якій можна видихнути.
Коли хтось ранить тебе — словом, мовчанням, холодністю — не завжди варто шукати в цьому глибокий зміст про себе. Іноді людина просто переповнена своїм, і те, що витекло, не має до тебе майже ніякого стосунку. Вона вихлюпнула те, чим була наповнена. І все.
Але найважливіше — дивитися, чим наповнена сама. Бо рано чи пізно і з тебе почне щось виливатися. На близьких, на випадкових людей, на тих, хто просто опиниться поруч. І тоді залишиться лише одне питання, яке справді має значення: що саме ти залишиш після себе. Тепло чи отруту. Світло чи ще один шматок чужої гіркоти.
Я іноді ловлю себе на тому, що теж можу бути наповнена не найкращим. Втома, роздратування, старі образи — все це накопичується. І якщо вчасно не помітити, починаєш роздавати це іншим, навіть не усвідомлюючи. Тому час від часу варто просто зупинитися і чесно подивитися всередину: чим я зараз наповнений і що з цього витікає.
2в 13:41
Автор: Клео