Випадкова зустріч...
Випадкова зустріч
Юрба людей… Зустрілись очі… Випадково…
Неначе в яві сни.
Ні, це не сон, насправді — це вони!
Ті самі очі, що вже довгий час у спогадах жили,
бентежили і спати не давали;
приходили собі вночі, щоб серцю нагадати,
як вони — щасливі, молоді — кохалися тоді,
про ніжні пестощі та любощі палкі,
про пошепки промовлені слова,
які довіку не забути…
І ось стоять собі — заціпеніли,
немовби душі загубили…
Нарешті перша усмішка непевна,
навзаєм радісний, ласкавий погляд.
І все! Немає більше льоду!
Бурхлива радість, очі сяють,
неначе пестують і обіймають
так, як колись…
А ще ж не сказано ні слова…
І от нарешті він:
— Я пам’ятаю нас… Ти снилася мені…
І як відлуння, тихий шепіт:
— І я… І ти мені…
І знову тиша, та вже інша…
Він знову перервав її:
— Можливо, кава?
Вона потупилась на мить,
а потім — довгий, ніжний погляд…
— Ми знаємо обоє, куди та кава приведе нас.
Одна моя частина одразу безсумнівно каже: «Так!»
Але є й інша, вона не знає, як чинити,
боїться зруйнувати те, що зараз є,
та гіркий досвід повторити.
Тож їй потрібен час…
Здається, має рацію вона… На жаль для нас… —
сказала це, і тихий смуток їх радість заступив…
Він розумів її… Дістав папір, щось написав:
— Ось це тобі… Чекатиму на тебе…
Вона взяла. Зробила крок впритул.
До нього пригорнулась, торкнулася губами його щоки,
прошепотіла:
— Щасти тобі… Мій любий…
Відсторонилась і пішла.
Він подивився вслід, замилувався нею.
Все в ній подобалось йому:
її краса, хода, постава, такий знайомий обрис тіла…
Інтимна згадка прилетіла…
Те, що колись у них було, якимось дивом ожило,
збентежило його і серце запалило…
Він в душу зазирнув собі — шматочка вже нема,
вона з собою забрала
і, не сказавши «так» чи «ні», у натовпі розтала.
Стояв собі, не сумував, бо серцем знав:
— Це не остання їхня зустріч…
А що ж вона? Не йде — літає…
Душа окрилена співає
і вже не розуміє, чому одразу не сказала: «Так…»
А та частина, що чинила опір,
все блідла, меншала та нанівець зійшла…
І це питання лише часу,
коли вона, засмучена буденністю життя
й запалена яскравим маревом фантазій,
дістане той папір і розірве… життя своє
на «до» і «після»…
Про що, можливо, буде вік жаліти,
або ж радіти… навпаки…
То вже як доля скаже…
Юрба людей… Зустрілись очі… Випадково…
Неначе в яві сни.
Ні, це не сон, насправді — це вони!
Ті самі очі, що вже довгий час у спогадах жили,
бентежили і спати не давали;
приходили собі вночі, щоб серцю нагадати,
як вони — щасливі, молоді — кохалися тоді,
про ніжні пестощі та любощі палкі,
про пошепки промовлені слова,
які довіку не забути…
І ось стоять собі — заціпеніли,
немовби душі загубили…
Нарешті перша усмішка непевна,
навзаєм радісний, ласкавий погляд.
І все! Немає більше льоду!
Бурхлива радість, очі сяють,
неначе пестують і обіймають
так, як колись…
А ще ж не сказано ні слова…
І от нарешті він:
— Я пам’ятаю нас… Ти снилася мені…
І як відлуння, тихий шепіт:
— І я… І ти мені…
І знову тиша, та вже інша…
Він знову перервав її:
— Можливо, кава?
Вона потупилась на мить,
а потім — довгий, ніжний погляд…
— Ми знаємо обоє, куди та кава приведе нас.
Одна моя частина одразу безсумнівно каже: «Так!»
Але є й інша, вона не знає, як чинити,
боїться зруйнувати те, що зараз є,
та гіркий досвід повторити.
Тож їй потрібен час…
Здається, має рацію вона… На жаль для нас… —
сказала це, і тихий смуток їх радість заступив…
Він розумів її… Дістав папір, щось написав:
— Ось це тобі… Чекатиму на тебе…
Вона взяла. Зробила крок впритул.
До нього пригорнулась, торкнулася губами його щоки,
прошепотіла:
— Щасти тобі… Мій любий…
Відсторонилась і пішла.
Він подивився вслід, замилувався нею.
Все в ній подобалось йому:
її краса, хода, постава, такий знайомий обрис тіла…
Інтимна згадка прилетіла…
Те, що колись у них було, якимось дивом ожило,
збентежило його і серце запалило…
Він в душу зазирнув собі — шматочка вже нема,
вона з собою забрала
і, не сказавши «так» чи «ні», у натовпі розтала.
Стояв собі, не сумував, бо серцем знав:
— Це не остання їхня зустріч…
А що ж вона? Не йде — літає…
Душа окрилена співає
і вже не розуміє, чому одразу не сказала: «Так…»
А та частина, що чинила опір,
все блідла, меншала та нанівець зійшла…
І це питання лише часу,
коли вона, засмучена буденністю життя
й запалена яскравим маревом фантазій,
дістане той папір і розірве… життя своє
на «до» і «після»…
Про що, можливо, буде вік жаліти,
або ж радіти… навпаки…
То вже як доля скаже…
4Вчера в 23:48
Автор: Клео