Художник
Написав її портрет і закохався
В ті очі, що сам вигадав вночі,
До губ, яких ніколи не торкався,
Та відчував їх дотик у душі.
І дні минали — тихо і тривожно,
Я жив між ліній, тіней і півснів,
Мені здавалось: це уже неможливо —
Та серце знало більше, ніж я вмів.
Я говорив до неї, мов до живої,
Ділився тим, що сховане в мені,
І кожен штрих ставав уже не мною —
А тим, ким я не був у цій війні.
І от вночі, коли мовчали стіни,
І світ здавався змореним, як я,
Вона зійшла з полотна поволі й тихо —
Немов здійснилась тиша неземна.
Її кроки — як подих серед темряви,
Її очі — як світло без межі,
І я стояв між страхом і безсмертям,
Бо це вже не уява у душі.
Вона торкнулась — і згоріли сумніви,
Мов папірці під подихом вогню,
І я відчув: між нами більше істини,
Ніж у всьому, що знав я до цього дня.
— Ти кликав… — тихо мовила до мене,
— Ти вірив більше, ніж дозволив страх,
Я народилась там, де є натхнення,
І там, де біль перетворився в птах.
Я не картина… я твоя потреба,
Я — голос той, що ти в собі глушив,
Я — дотик світла серед цього неба,
Я — все, що ти колись не дожив.
І я не втримав — серце розірвалось
На тисячі прозорих голосів,
Бо вперше те, що мрією здавалось,
Стояло поруч — і було живим.
Я обійняв її — і світ зупинився,
І час упав, як зірваний ланцюг,
І я в той мить нарешті народився —
Без страху, болю, втрат і зайвих мук.
Та раптом щось змінилося у тиші…
Її тепло ставало, мов туман,
І я зрозумів: чим ближче вона дише —
Тим далі я від справжніх своїх ран.
— Не бійся, — шепіт танув, як світанок,
— Я не піду… я просто стану ти…
І в тій миті — без крику і без знаків —
Вона злилась зі мною назавжди.
І лиш полотно, тихе і порожнє,
Стояло в кімнаті серед ночі й світла…
Бо інколи найсильніше кохання
Не приходить…
Воно проростає зсередини.
другої варіант
Написав її портрет і закохався
В ті очі, що сам вигадав вночі,
До губ, яких ніколи не торкався,
Та відчував їх дотик у душі.
І дні ішли, та світ мінявся тихо,
Бо я вже іншим бачив кожен мить,
Вона жила у барвах так безпечно,
Що серце вчилося по-справжньому любить.
Я говорив до неї без вагання,
Ділився тим, що болем проросло,
І кожне слово, кожне зізнання
У фарбах ніжно світло берегло.
І от одного тихого світанку,
Коли торкнулось сонце полотна,
Здригнулось світло — лагідно, без тіней,
І крок зробила з нього вже вона.
Без страху, без тривоги і без суму,
Жива, як подих ранньої весни,
В її очах не було більше втоми —
Лише тепло і спокій глибини.
Вона всміхнулась — і зникли межі,
Між сном і яв’ю, між «було» й «тепер»,
І стало просто: двоє поруч ніжно,
І більше вже не треба зайвих сфер.
Я доторкнувся — і вона лишилась,
Не танула, не зникла, не пішла,
Немов любов у серці оселилась
І форму тихо в світі віднайшла.
— Я тут, — сказала, — ти мене створив не фарбами,
А вірою, що в серці беріглась,
Я народилась там, де світло стало правдою,
І там, де твоя ніжність не здалась.
І ми пішли назустріч дню і людям,
Де вже не сни, а справжнє майбуття,
Бо інколи любов приходить дивом —
Та лиш тоді, як виросте з життя.
І полотно лишилось, але чисте,
Як символ того, що вже не втримать в нім,
Бо найсвітліші мрії, що колись були лише картиною,
Стають реальністю… якщо ти віриш їм.
Изм. Le_mon4ik (в 14:47)
7в 14:37
Автор: Le_mon4ik