Думки вголос - Дневник умнаЯ_дура
Дивишся на людей, спостерігаєш за їхніми словами, вчинками, реакціями - і поступово починаєш бачити більше, ніж вони хотіли б показати. Майже кожен говорить про чесність і відкритість, ніби це обов’язкова умова для всіх навколо. Усі хочуть правди, прозорості, щирості - але бажано не від себе, а від інших. Бо зазирнути вглиб себе значно складніше, ніж вимагати правильних слів і дій від когось поруч.
Люди звикають жити в зручній брехні. Вона не завжди груба чи відверта - частіше тиха, акуратна, добре замаскована під ввічливість, турботу чи дружбу. Хтось вдає близькість, хтось - підтримку, хтось - зацікавлення. Насправді ж багато цих стосунків тримаються не на довірі, а на розрахунку. Усмішка стає інструментом, слова - валютою, а мовчання - способом перечекати, поки ситуація складеться вигідно.
Особливо боляче усвідомлювати, що за спиною «друзів» часто стоїть не співчуття, а очікування. Очікування помилки, слабкості, падіння. Не для того, щоб підставити плече, а щоб скористатися моментом. Зайняти чуже місце, отримати бажане, піднятися вище - не завдяки власній силі, а за рахунок чужого спотикання.
Це звикли називати боротьбою. Кажуть: «такі правила життя», «виживає сильніший», «нічого особистого». Але чомусь у цій боротьбі майже завжди бракує чесності. Бо чесна боротьба не потребує масок, подвійних стандартів і тихої радості від чужих поразок. А тут - одне говорять уголос, інше тримають у думках, третє роблять потай.
І виходить дивна річ: щирість стає ризиком, відкритість - слабким місцем, а прямота - приводом для осуду. Люди хочуть, щоб з ними були справжніми, але не готові відповідати тим самим. Хочуть довіри, не вміючи довіряти. Хочуть правди, не наважуючись сказати її навіть собі.
Та попри весь цей театр, справжність усе одно відчувається. Вона тиха, без пафосу й гучних заяв. Її небагато, але саме вона відрізняє живі стосунки від гри, а людей - від акторів. Бо рано чи пізно маски знімаються, ролі закінчуються, і залишається лише те, ким ти був насправді.
3
Люди звикають жити в зручній брехні. Вона не завжди груба чи відверта - частіше тиха, акуратна, добре замаскована під ввічливість, турботу чи дружбу. Хтось вдає близькість, хтось - підтримку, хтось - зацікавлення. Насправді ж багато цих стосунків тримаються не на довірі, а на розрахунку. Усмішка стає інструментом, слова - валютою, а мовчання - способом перечекати, поки ситуація складеться вигідно.
Особливо боляче усвідомлювати, що за спиною «друзів» часто стоїть не співчуття, а очікування. Очікування помилки, слабкості, падіння. Не для того, щоб підставити плече, а щоб скористатися моментом. Зайняти чуже місце, отримати бажане, піднятися вище - не завдяки власній силі, а за рахунок чужого спотикання.
Це звикли називати боротьбою. Кажуть: «такі правила життя», «виживає сильніший», «нічого особистого». Але чомусь у цій боротьбі майже завжди бракує чесності. Бо чесна боротьба не потребує масок, подвійних стандартів і тихої радості від чужих поразок. А тут - одне говорять уголос, інше тримають у думках, третє роблять потай.
І виходить дивна річ: щирість стає ризиком, відкритість - слабким місцем, а прямота - приводом для осуду. Люди хочуть, щоб з ними були справжніми, але не готові відповідати тим самим. Хочуть довіри, не вміючи довіряти. Хочуть правди, не наважуючись сказати її навіть собі.
Та попри весь цей театр, справжність усе одно відчувається. Вона тиха, без пафосу й гучних заяв. Її небагато, але саме вона відрізняє живі стосунки від гри, а людей - від акторів. Бо рано чи пізно маски знімаються, ролі закінчуються, і залишається лише те, ким ти був насправді.
3
Автор: умнаЯ_дура
в 20:57