Після - Дневник Не_РеальнаЯ
Після тебе світ не розсипався одразу. Він просто став іншим. Тихішим. Повільнішим. Ніби хтось зменшив гучність на всьому навколо, і я довгий час не могла зрозуміти — це тимчасово чи назавжди. Я прокидалася вранці й ловила себе на думці, що більше не чекаю твого повідомлення. І це лякало більше, ніж сам біль. Бо означало — я звикаю до твоєї відсутності. А звикання завжди звучить як зрада тому, що колись було всім.
Я вчуся жити без тебе дрібницями. Без твого імені в голові перед сном. Без бажання поділитися кожною новиною. Без того відчуття, що десь є хтось, кому я належу без умов.
Іноді мені здається, що я зрадила нашу любов, дозволивши собі не боліти так сильно, як раніше. Ніби біль був єдиним доказом того, що ти справді існував у моєму житті. Але правда в тому, що біль просто змінив форму. Він більше не кричить, не рве, не змушує задихатися серед ночі. Він оселився глибоко, став фоном — як тінь, яка завжди поруч, але вже не керує моїми кроками.
Я часто повертаюся думками туди, де ми ще були "ми". Де я не сумнівалася. Де твої обійми здавалися безпечним місцем, а не спогадом. Я аналізую кожну деталь, кожну фразу, кожен погляд — ніби там схована відповідь, яка пояснить, чому все розсипалося. Але, здається, не кожен кінець має пояснення. Деякі історії просто закінчуються, залишаючи по собі тишу і незручні питання без відповідей.
Я довго жила з відчуттям, що зі мною щось не так. Що я була замалою. Недостатньо коханою. Недостатньо важливою, щоб ти залишився. Це відчуття тихо точило мене зсередини, змушуючи сумніватися в кожному своєму кроці, у кожному рішенні, у самій собі. Але з часом я почала розуміти — любов не завжди закінчується через чиюсь провину. Інколи вона просто втомлюється бути єдиною силою, яка тримає двох людей разом.
Ти був великою частиною мого життя.
І я не хочу цього заперечувати.
Не хочу применшувати.
Не хочу викреслювати.
Я дозволяю собі пам'ятати. Але більше не дозволяю собі жити тільки минулим. Бо я теж заслуговую на життя, у якому моє серце не стискається щоразу, коли стає тихо.
Іноді я ловлю себе на думці, що стала сильнішою саме через втрату. Не тією гучною силою, яка кидає виклик світу, а тихою, внутрішньою. Тією, що дозволяє вставати щоранку, навіть коли всередині ще болить. Тією, що навчає приймати — не виправдовувати, не забувати, а приймати.
Я більше не тримаю тебе.
Не кличу.
Не чекаю.
Я залишаю тобі місце в минулому — там, де ти був справжнім і важливим. Але тепер я йду далі. Обережно. Повільно. Без різких рухів. Бо серце, яке багато любило, не вміє швидко загоюватися.
І, можливо, одного дня я згадаю тебе без болю.
Без тремтіння.
Без сліз.
А поки — я просто живу.
Зі шрамами.
З тишею.
З пам'яттю про любов, яка колись була всім, але не стала назавжди.
6
Я вчуся жити без тебе дрібницями. Без твого імені в голові перед сном. Без бажання поділитися кожною новиною. Без того відчуття, що десь є хтось, кому я належу без умов.
Іноді мені здається, що я зрадила нашу любов, дозволивши собі не боліти так сильно, як раніше. Ніби біль був єдиним доказом того, що ти справді існував у моєму житті. Але правда в тому, що біль просто змінив форму. Він більше не кричить, не рве, не змушує задихатися серед ночі. Він оселився глибоко, став фоном — як тінь, яка завжди поруч, але вже не керує моїми кроками.
Я часто повертаюся думками туди, де ми ще були "ми". Де я не сумнівалася. Де твої обійми здавалися безпечним місцем, а не спогадом. Я аналізую кожну деталь, кожну фразу, кожен погляд — ніби там схована відповідь, яка пояснить, чому все розсипалося. Але, здається, не кожен кінець має пояснення. Деякі історії просто закінчуються, залишаючи по собі тишу і незручні питання без відповідей.
Я довго жила з відчуттям, що зі мною щось не так. Що я була замалою. Недостатньо коханою. Недостатньо важливою, щоб ти залишився. Це відчуття тихо точило мене зсередини, змушуючи сумніватися в кожному своєму кроці, у кожному рішенні, у самій собі. Але з часом я почала розуміти — любов не завжди закінчується через чиюсь провину. Інколи вона просто втомлюється бути єдиною силою, яка тримає двох людей разом.
Ти був великою частиною мого життя.
І я не хочу цього заперечувати.
Не хочу применшувати.
Не хочу викреслювати.
Я дозволяю собі пам'ятати. Але більше не дозволяю собі жити тільки минулим. Бо я теж заслуговую на життя, у якому моє серце не стискається щоразу, коли стає тихо.
Іноді я ловлю себе на думці, що стала сильнішою саме через втрату. Не тією гучною силою, яка кидає виклик світу, а тихою, внутрішньою. Тією, що дозволяє вставати щоранку, навіть коли всередині ще болить. Тією, що навчає приймати — не виправдовувати, не забувати, а приймати.
Я більше не тримаю тебе.
Не кличу.
Не чекаю.
Я залишаю тобі місце в минулому — там, де ти був справжнім і важливим. Але тепер я йду далі. Обережно. Повільно. Без різких рухів. Бо серце, яке багато любило, не вміє швидко загоюватися.
І, можливо, одного дня я згадаю тебе без болю.
Без тремтіння.
Без сліз.
А поки — я просто живу.
Зі шрамами.
З тишею.
З пам'яттю про любов, яка колись була всім, але не стала назавжди.
6
Автор: Не_РеальнаЯ
в 21:50