Память - Дневник Le_mon4ik
Притча про Любов та Розлуку
Розлука і Любов разом стояли
Й дивилися на юнака та юнку,
Що в перший раз під зорями гуляли
І чули, як серця тріпочуть лунко.
— Поб’ємось об заклад, — бурчить Розлука, —
Що я їх розлучу, коли захочу.
Ну а Любов взяла обох за руки
Серця зʼєднавши у обіймах ночі.
А потім каже:
— Зможеш розлучити?
Я ці серця навіки поєднала!
— Не стану зараз я цього робити, —
Розлука, щось придумавши, сказала.
— Прийду пізніше, як мине кохання,
Тоді вже роз’єднаю їхні долі,
Коли утихнуть пристрасті й бажання,
Коли загасне полум’я Любові.
Прийшла за кілька років до хатини,
А в ній — родина: чоловік та жінка,
Що заколисують свого малого сина,
А поруч — Радість, що сміється дзвінко.
Обурена пішла Розлука з хати,
Бо їх любов чомусь лише зміцніла.
Тож вирішила трохи почекати,
Проблеми й негаразди залишила.
Та з часом знов прийшла до того дому,
Де гамір, шум, галасували діти,
Де жінка ледь не падала від втоми,
Із наміром вже точно розлучити.
Та замість зла побачила натомість
Любов, повагу, мудрість, розуміння…
І знов пішла із хати в невідомість,
Бо мала море часу і терпіння.
Життя роки у довгу нитку пряло —
Знов на поріг прийшла стара Розлука.
У хаті жінка їсти готувала,
Господар колисав малих онуків.
Та й зараз не було для неї діла:
З любові народилася Довіра.
Від люті, мов стіна, зробилась біла
І геть пішла, залишивши зневіру.
Та з часом повернулася до хати
Й побачила заплакану дружину.
— Оце вже зараз буду розлучати! —
Замріялась Розлука на хвилину.
Та жінка їй у очі не дивилась,
Тихенько встала, чорну хустку вбрала,
Пішла на цвинтар й довго там молилась,
Могилу із Любов’ю прибирала.
Розлука розлютилася страшенно,
Бо й тут вона лишилася безсила —
Увесь цей час приходила даремно:
Тепер вже Пам’ять жінці душу гріла.
Памʼять про Радість, Вдячність, Повагу, Розуміння і Довіру…
4
Розлука і Любов разом стояли
Й дивилися на юнака та юнку,
Що в перший раз під зорями гуляли
І чули, як серця тріпочуть лунко.
— Поб’ємось об заклад, — бурчить Розлука, —
Що я їх розлучу, коли захочу.
Ну а Любов взяла обох за руки
Серця зʼєднавши у обіймах ночі.
А потім каже:
— Зможеш розлучити?
Я ці серця навіки поєднала!
— Не стану зараз я цього робити, —
Розлука, щось придумавши, сказала.
— Прийду пізніше, як мине кохання,
Тоді вже роз’єднаю їхні долі,
Коли утихнуть пристрасті й бажання,
Коли загасне полум’я Любові.
Прийшла за кілька років до хатини,
А в ній — родина: чоловік та жінка,
Що заколисують свого малого сина,
А поруч — Радість, що сміється дзвінко.
Обурена пішла Розлука з хати,
Бо їх любов чомусь лише зміцніла.
Тож вирішила трохи почекати,
Проблеми й негаразди залишила.
Та з часом знов прийшла до того дому,
Де гамір, шум, галасували діти,
Де жінка ледь не падала від втоми,
Із наміром вже точно розлучити.
Та замість зла побачила натомість
Любов, повагу, мудрість, розуміння…
І знов пішла із хати в невідомість,
Бо мала море часу і терпіння.
Життя роки у довгу нитку пряло —
Знов на поріг прийшла стара Розлука.
У хаті жінка їсти готувала,
Господар колисав малих онуків.
Та й зараз не було для неї діла:
З любові народилася Довіра.
Від люті, мов стіна, зробилась біла
І геть пішла, залишивши зневіру.
Та з часом повернулася до хати
Й побачила заплакану дружину.
— Оце вже зараз буду розлучати! —
Замріялась Розлука на хвилину.
Та жінка їй у очі не дивилась,
Тихенько встала, чорну хустку вбрала,
Пішла на цвинтар й довго там молилась,
Могилу із Любов’ю прибирала.
Розлука розлютилася страшенно,
Бо й тут вона лишилася безсила —
Увесь цей час приходила даремно:
Тепер вже Пам’ять жінці душу гріла.
Памʼять про Радість, Вдячність, Повагу, Розуміння і Довіру…
4
Автор: Le_mon4ik
в 12:53