На 100 процентов правда - Дневник Le_mon4ik
Розповідав мені один лікар цікаву річ: найшвидше на ноги ставали не ті, кого всі оточували турботою, носили апельсини, манго й домашні пиріжки, а ті, про кого, здавалось, і подбати нікому. Ніхто їм у ліжко борщ не подавав – доводилося самотужки підніматися, човгати в їдальню чи хоча б сісти на ліжку, взяти ложку та самому поїсти. Бо треба жити. Бо треба видужувати. Бо хворіти ніколи.
У таких людей удома — малеча, що чекає мами чи тата; старенька мама в селі; або навіть кіт. І ця відповідальність додає сил швидше, ніж будь-які ліки.
Тому не варто впадати у відчай, якщо поруч нікого немає, якщо допомогти нема кому. Це не кінець світу.
У людині в критичні хвилини вмикаються внутрішні резерви, такі, що й не підозрюєш про них. І хвороба, і біда, і проблема змушують нас вставати й рухатися далі.
Нема на кого спертися? Значить, час спертися на себе.
І на того небесного охоронця, що веде поруч.
Потрохи, крок за кроком – і встаєш.
6
У таких людей удома — малеча, що чекає мами чи тата; старенька мама в селі; або навіть кіт. І ця відповідальність додає сил швидше, ніж будь-які ліки.
Тому не варто впадати у відчай, якщо поруч нікого немає, якщо допомогти нема кому. Це не кінець світу.
У людині в критичні хвилини вмикаються внутрішні резерви, такі, що й не підозрюєш про них. І хвороба, і біда, і проблема змушують нас вставати й рухатися далі.
Нема на кого спертися? Значить, час спертися на себе.
І на того небесного охоронця, що веде поруч.
Потрохи, крок за кроком – і встаєш.
6
Автор: Le_mon4ik
в 13:11