Напиши мені - Дневник Le_mon4ik
Він мене не б'є. Але чомусь мені дуже погано.
Він не кричить. Не піднімає руки. І навіть купує хліб додому.
Але коли я щось кажу — мене немає.
Мої слова — перекручені.
Мої почуття — "перебільшення".
Мої потреби — "егоїзм".
А моя тиша — це вже звичка.
Я прокидаюся з напругою в тілі.
Я зважую кожне слово.
Я вибачаюсь навіть тоді, коли нічого не зробила.
Я мовчу, бо знаю, що буде ще гірше.
І ніхто не повірить. Бо він "нормальний".
І я вже сама собі не вірю.
Це називається емоційне насильство.
Його не видно. Але воно точить зсередини.
Поступово. Тихо. Наполегливо.
І ні, ти не перебільшуєш.
Але що робити, якщо страшно визнати правду?
Якщо соромно зізнатися навіть подрузі?
Якщо ти живеш під одним дахом із тим, хто кожного дня тебе руйнує?
Ось кілька кроків, із яких можна почати самій — потихеньку, але впевнено:
1. Повір своїм почуттям.
Те, що тобі боляче — вже достатня причина щось змінювати. Не знецінюй себе.
2. Веди щоденник реальності.
Записуй конкретні фрази, ситуації, свої відчуття. Це повертає ясність і силу.
3. Почни з маленького "ні".
"Ні, я не хочу це обговорювати зараз".
"Ні, мені це неприємно".
Це — твої перші кроки до кордонів.
4. Знайди хоча б одну людину, яка тебе не знецінює.
Це може бути подруга, сестра, навіть психолог у соцмережах. Важливо не бути наодинці.
5. Не намагайся врятувати того, хто тебе ранить.
Це не твоя відповідальність.
Твоя відповідальність — повернути себе.
Якщо ці слова тобі близькі — знай, ти не одна.
Я працюю з такими історіями. Без тиску. Без порад на кшталт "терпи" чи "сама винна".
Просто — з повагою, теплом і підтримкою.
Якщо відчуваєш, що час подбати про себе — напиши мені.
Це може бути той самий перший крок, який все змінить.
9
Він не кричить. Не піднімає руки. І навіть купує хліб додому.
Але коли я щось кажу — мене немає.
Мої слова — перекручені.
Мої почуття — "перебільшення".
Мої потреби — "егоїзм".
А моя тиша — це вже звичка.
Я прокидаюся з напругою в тілі.
Я зважую кожне слово.
Я вибачаюсь навіть тоді, коли нічого не зробила.
Я мовчу, бо знаю, що буде ще гірше.
І ніхто не повірить. Бо він "нормальний".
І я вже сама собі не вірю.
Це називається емоційне насильство.
Його не видно. Але воно точить зсередини.
Поступово. Тихо. Наполегливо.
І ні, ти не перебільшуєш.
Але що робити, якщо страшно визнати правду?
Якщо соромно зізнатися навіть подрузі?
Якщо ти живеш під одним дахом із тим, хто кожного дня тебе руйнує?
Ось кілька кроків, із яких можна почати самій — потихеньку, але впевнено:
1. Повір своїм почуттям.
Те, що тобі боляче — вже достатня причина щось змінювати. Не знецінюй себе.
2. Веди щоденник реальності.
Записуй конкретні фрази, ситуації, свої відчуття. Це повертає ясність і силу.
3. Почни з маленького "ні".
"Ні, я не хочу це обговорювати зараз".
"Ні, мені це неприємно".
Це — твої перші кроки до кордонів.
4. Знайди хоча б одну людину, яка тебе не знецінює.
Це може бути подруга, сестра, навіть психолог у соцмережах. Важливо не бути наодинці.
5. Не намагайся врятувати того, хто тебе ранить.
Це не твоя відповідальність.
Твоя відповідальність — повернути себе.
Якщо ці слова тобі близькі — знай, ти не одна.
Я працюю з такими історіями. Без тиску. Без порад на кшталт "терпи" чи "сама винна".
Просто — з повагою, теплом і підтримкою.
Якщо відчуваєш, що час подбати про себе — напиши мені.
Це може бути той самий перший крок, який все змінить.
9
Автор: Le_mon4ik
Вчера в 16:11