Село живе в людині - Дневник Le_mon4ik
Піють півні, пахнуть півонії, товчуться в мисці полуниці з цукром і сметаною...
Село.
.
Ніт, то не просто село. А центр буття, коріння, колиска, початок. З села починається все.
Село держить людину, наче гравітація, не відпускає її нікуди, де б вона не жила, куди б не переїхала і чим б не займалася.
Бо село живе в людині глибше і ширше, ніж усілякі там материки чи кордони.
.
З села можна вивести людину, але село в людині залишається на віки вічні, бо село — то є совість.
.
Село приймає до себе всіх, навіть тих, хто давно виїхав, бо село знає: людино, якщо в твоєму житті трапиться такий період, коли усе доведеться починати спочатку і шукати безпеку, то я тебе прийму, обігрію і вилікую.
Село дає домівки, тим, хто шукає прихистку, село кличе до себе тих, хто втомився від галасу, хто намагається віднайти ліки від самотности, хто хоче віднайти у собі себе. Село приймає, навіть тих, хто назбирав повно життєвого досвіду, зневірився, самоствердився у собі, але, вкрився безліччю невидимих ран і сам став, як суцільна рана — й тепер ступає обережно-обережно, коли серце знову намагається відгукнутися до людей почуттями — село розуміє їх, мовчить разом з ними.
Село розуміє усіх. Бо село — то є дух.
.
Я зустрічаюся зі своїм селом, воно огортає мене пахощами трав і кличе з переспівом вітру та піянням півнів — заходь, ходи, я поруч, ступай по стежинах памʼяти.
.
І я стаю такою дитинною, аж крихкою. Боюсь розгубити пацьорки споминів, намагаюся скласти їх у намиста, щоб не пропустити найголовнішого.
Село лікує душу, ґартує дух людський, але в селі треба було наробитися, як дурний — хоча, мабуть, то і був той воістину цілющий український ґарт — всесильний навик вижити усюди і всюпереч всьому.
.
Село веде в городи й поля, лупить по голові сонцем, бʼє своїми гарячими проміннями по крижах, але людина кладе на голову лопуха і робе: "ну бо як інакше, на пів дороги його кидать, ше 10 рядочків залишилось, треба ще трошки поробить".
Село заливає дощами, гне людину додолу місити під ногами болото: "та, ну його кидать роботу на пів дороги, можна стати під дерево, накритися мішком й перечекати, скіко там того доща, ми шо з цукру зроблені?"
.
А потім я стаю дорослою.
І не було вже в мене ні села, ні городів, ні поля, навіть мотички не було. Але лежати й відпочивати я не могла. Бувало тільки приляжу, навіть, коли хвора, а голос в голові: "та, треба ше трошки поробить, дивись і то треба, і то треба... давай ставай, скільки там тої роботи? давай, ще трошки треба поробить!"
.
Памʼятаю геть усе — таки точно зі села людину не виведеш.
Стою я на городі, схиляюся до мʼяти, меліси, нарізаю букети з трав, додаю любистку, кропу, фенхелю, заячого холодку, бачу, що на тичках розпустився зелений горошок — рука аж тягнеться до нього... Але тут чую бабин голос, який пробивається десь з-під небес: "ану стоп, не чіпати, то на свята!"
Сміюся сама до себе. А бабин голос стає все сильнішим, промовистим, гучним, наче громовиці з хмар злітають.
Здригаюся, вслухаюся, стишуюся, чую — село мовить до мене голосом баби, намагається докричатися зціленням:
"дитино, не бери дурного до голови і дай си спокій, живи!"
"людьми тоже не переймайся, бо є такі люди, ти їх де не поцілуй, там всюди срака"
"бережи себе, мий ноги і лягай спати"
.
Село знає все. Село має свій темп. І в селові все стається вчасно.
Вчасно.
.
А завтра буде новий день. І знову запіють півні, запахнуть півонії і зійде сонце.
Найяскравіше сходить сонце тільки в українських селах, бо там центр буття, колиска, коріння...
Ніт, не так, бо там є дух і совість.
І знову село закличе до себе людей, нагадає їм про них, затріпоче споминами в серці, лагідно, але моцно скаже: "жиємо, люди, жиємо!"
16
Село.
.
Ніт, то не просто село. А центр буття, коріння, колиска, початок. З села починається все.
Село держить людину, наче гравітація, не відпускає її нікуди, де б вона не жила, куди б не переїхала і чим б не займалася.
Бо село живе в людині глибше і ширше, ніж усілякі там материки чи кордони.
.
З села можна вивести людину, але село в людині залишається на віки вічні, бо село — то є совість.
.
Село приймає до себе всіх, навіть тих, хто давно виїхав, бо село знає: людино, якщо в твоєму житті трапиться такий період, коли усе доведеться починати спочатку і шукати безпеку, то я тебе прийму, обігрію і вилікую.
Село дає домівки, тим, хто шукає прихистку, село кличе до себе тих, хто втомився від галасу, хто намагається віднайти ліки від самотности, хто хоче віднайти у собі себе. Село приймає, навіть тих, хто назбирав повно життєвого досвіду, зневірився, самоствердився у собі, але, вкрився безліччю невидимих ран і сам став, як суцільна рана — й тепер ступає обережно-обережно, коли серце знову намагається відгукнутися до людей почуттями — село розуміє їх, мовчить разом з ними.
Село розуміє усіх. Бо село — то є дух.
.
Я зустрічаюся зі своїм селом, воно огортає мене пахощами трав і кличе з переспівом вітру та піянням півнів — заходь, ходи, я поруч, ступай по стежинах памʼяти.
.
І я стаю такою дитинною, аж крихкою. Боюсь розгубити пацьорки споминів, намагаюся скласти їх у намиста, щоб не пропустити найголовнішого.
Село лікує душу, ґартує дух людський, але в селі треба було наробитися, як дурний — хоча, мабуть, то і був той воістину цілющий український ґарт — всесильний навик вижити усюди і всюпереч всьому.
.
Село веде в городи й поля, лупить по голові сонцем, бʼє своїми гарячими проміннями по крижах, але людина кладе на голову лопуха і робе: "ну бо як інакше, на пів дороги його кидать, ше 10 рядочків залишилось, треба ще трошки поробить".
Село заливає дощами, гне людину додолу місити під ногами болото: "та, ну його кидать роботу на пів дороги, можна стати під дерево, накритися мішком й перечекати, скіко там того доща, ми шо з цукру зроблені?"
.
А потім я стаю дорослою.
І не було вже в мене ні села, ні городів, ні поля, навіть мотички не було. Але лежати й відпочивати я не могла. Бувало тільки приляжу, навіть, коли хвора, а голос в голові: "та, треба ше трошки поробить, дивись і то треба, і то треба... давай ставай, скільки там тої роботи? давай, ще трошки треба поробить!"
.
Памʼятаю геть усе — таки точно зі села людину не виведеш.
Стою я на городі, схиляюся до мʼяти, меліси, нарізаю букети з трав, додаю любистку, кропу, фенхелю, заячого холодку, бачу, що на тичках розпустився зелений горошок — рука аж тягнеться до нього... Але тут чую бабин голос, який пробивається десь з-під небес: "ану стоп, не чіпати, то на свята!"
Сміюся сама до себе. А бабин голос стає все сильнішим, промовистим, гучним, наче громовиці з хмар злітають.
Здригаюся, вслухаюся, стишуюся, чую — село мовить до мене голосом баби, намагається докричатися зціленням:
"дитино, не бери дурного до голови і дай си спокій, живи!"
"людьми тоже не переймайся, бо є такі люди, ти їх де не поцілуй, там всюди срака"
"бережи себе, мий ноги і лягай спати"
.
Село знає все. Село має свій темп. І в селові все стається вчасно.
Вчасно.
.
А завтра буде новий день. І знову запіють півні, запахнуть півонії і зійде сонце.
Найяскравіше сходить сонце тільки в українських селах, бо там центр буття, колиска, коріння...
Ніт, не так, бо там є дух і совість.
І знову село закличе до себе людей, нагадає їм про них, затріпоче споминами в серці, лагідно, але моцно скаже: "жиємо, люди, жиємо!"
16
Автор: Le_mon4ik
11 Июня 2025 в 17:47