Продолж.один от Бога - Дневник Le_mon4ik
Вона нічого не відповіла, тільки надягла поверх халата плащ і пішла зі мною. Ми відчинили багажник. Жінка зазирнула всередину, потім уважно подивилася на мене.
— Ви збожеволіли? Хто сказав, що її потрібно присипляти? Так, лап не буде. Але зможе жити. Ми таких підіймаємо. Несіть її.
Я знову кивнув головою. Без заперечень. Лікарка сказала: «жити буде». Цього вистачило.
Увечері я вдерся додому. Люся здивовано відірвалась від плити.
— Що з тобою, Славко?
Я мовчки пройшов до кімнати, дістав стару книгу, між сторінками якої ховалися гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер вже байдуже.
– Славко?! Що відбувається?
— Вони житимуть! – крикнув я. – Обидві!
– Хто? Ти збожеволів?
– Поясню потім!
Ми взяли їх. Кішку назвали Моллі. Собаку – Рая. Пережили все: крапельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Люся тоді сказала просто:
— Якщо вони з нами — впораємося.
І впоралася. Ласкаво годувала Моллі, вкривала ковдрою Раю.
Ми разом плакали, коли Моллі пішла вперше. Сміялися, коли Рая мчала двором на інвалідному візку.
П’ять років пролетіли. Вони не вихованці. Вони сім’я.
Сьогодні я прийшов додому, пахло випічкою. Люся обняла мене ззаду, міцно. І затремтіла.
– Що трапилося? — я обернувся.
— У нас буде поповнення… — прошепотіла вона, поклавши долоню на живіт.
Я не зрозумів одразу. А потім… зрозумів.
Мені сорок. Їй тридцять сім. Ми довго пробували. І майже змирились.
Майже. Але одного разу дивна жінка сказала:
– У вас буде троє дітей. Двоє – від природи. Один – від Бога. За добре серце. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.
Моллі згорнулася клубочком біля плюшевого зайця на підвіконні. Рая, вже стара, дошкандибала до нас, уткнулася мордою в мою ногу і зітхнула.
Я тоді не вірив. Тепер вірю. Тому що одного разу ми сказали “так” життю. І воно нам віддячило...
Изм. Le_mon4ik (8 Июня 2025 в 10:45)
6
— Ви збожеволіли? Хто сказав, що її потрібно присипляти? Так, лап не буде. Але зможе жити. Ми таких підіймаємо. Несіть її.
Я знову кивнув головою. Без заперечень. Лікарка сказала: «жити буде». Цього вистачило.
Увечері я вдерся додому. Люся здивовано відірвалась від плити.
— Що з тобою, Славко?
Я мовчки пройшов до кімнати, дістав стару книгу, між сторінками якої ховалися гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер вже байдуже.
– Славко?! Що відбувається?
— Вони житимуть! – крикнув я. – Обидві!
– Хто? Ти збожеволів?
– Поясню потім!
Ми взяли їх. Кішку назвали Моллі. Собаку – Рая. Пережили все: крапельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Люся тоді сказала просто:
— Якщо вони з нами — впораємося.
І впоралася. Ласкаво годувала Моллі, вкривала ковдрою Раю.
Ми разом плакали, коли Моллі пішла вперше. Сміялися, коли Рая мчала двором на інвалідному візку.
П’ять років пролетіли. Вони не вихованці. Вони сім’я.
Сьогодні я прийшов додому, пахло випічкою. Люся обняла мене ззаду, міцно. І затремтіла.
– Що трапилося? — я обернувся.
— У нас буде поповнення… — прошепотіла вона, поклавши долоню на живіт.
Я не зрозумів одразу. А потім… зрозумів.
Мені сорок. Їй тридцять сім. Ми довго пробували. І майже змирились.
Майже. Але одного разу дивна жінка сказала:
– У вас буде троє дітей. Двоє – від природи. Один – від Бога. За добре серце. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.
Моллі згорнулася клубочком біля плюшевого зайця на підвіконні. Рая, вже стара, дошкандибала до нас, уткнулася мордою в мою ногу і зітхнула.
Я тоді не вірив. Тепер вірю. Тому що одного разу ми сказали “так” життю. І воно нам віддячило...
Изм. Le_mon4ik (8 Июня 2025 в 10:45)
6
Автор: Le_mon4ik
8 Июня 2025 в 10:37