Друзі - Дневник Le_mon4ik
Ральф і Шура
Ральфа принесли в дім двомісячним малюком, коли Шура була вже дорослою, абсолютно самостійною і норовливою особою.
Як відомо, у кожної кішки свій вираз обличчя. Так ось, Шура озиралася навколо з видом владним і трохи зарозумілим. І голос був незрівнянним: вкрадливий голос жінки, що зображає котяче нявкання.
Вона не зрозуміла або не захотіла зрозуміти, що цей пискун з часом виросте в мисливського пса, і з першого дня встановила над ним зневажливу опіку: вилизувала його, викушувала бліх, але час від часу і лупила по морді безжальною лапою.
Так що Ральф виріс у трепеті перед владою Шури. Він благоговіяв і ніколи не зазіхав на переділ цієї влади.
По п'ятницях дід купував на базарі півня і власноруч обробляв його для суботнього столу, наспівуючи, насвистуючи і гугняво сперечаючись собі під ніс з якимись своїми опонентами; дід був, між іншим, хірург, якого домагалися пацієнти, – благоговіли, руки готові були цілувати! Але в усьому іншому, крім цього царського володіння професією, дід був людиною не те щоб простецькою, але дещо брутальною. Півня обробляв професійно, хіба що не в рукавичках. Втім, навіть і зашивав суворою ниткою – якщо всередину «черевної порожнини» запихалися яблука або сливи з горіхами або коли бабуся урочисто оголошувала, що настає час фаршированої шиї.
Півнячу голову дід кидав у кухні на підлогу, знаючи, що Шура вже чекає на ласощі. Шура хапала голову, злітала на піаніно і там діловито розправлялася з нею, користуючись вигідним розташуванням, прямо на стосі нот з ноктюрнами Шопена. Солодко тремтів в її любовних обіймах млявий півнячий гребінь. (Музиканти-гості потім ніяк не могли збагнути – що тут відбувається з любителями ноктюрнів, чому ноти всі закривавлені?)
Ральф внизу бісився, принижено випрошував шматочок, ставав на задні лапи, намагаючись схопити ласощі за гребінь. Шура відразу розмахувалася і відпускала йому важкого ляпасу.
Але це були святкові розваги.
У будні вони годувалися з однієї миски і жодного разу не побилися через шматок.
Раз на півроку прокидалася стара черепаха Риня – вона мешкала за шафою.
З'являлася, важко шкутильгаючи, скрегочучи по дерев'яній підлозі дном панцира і стукаючи кістяними гребенями лап. Велично, як лінкор, прямувала до тієї ж миски...
Ральф і Шура здивовано розступалися, протягом повільної старечої трапези сиділи осторонь і потім мовчки дивилися вслід довгожительці, що повзла геть...
У літні дні Ральф, бувало, розлягався на килимі, прямо на сонячному квадраті від вікна, а Шура вилизувала йому черево. Він розніжиться, сон його огорне, він розкинеться, як падишах... і тоді підступна Шура, занудьгувавши за відсутністю інтриги, підіймається на шафу і звідти стрибає прямо на Ральфа, встромивши в його черево пазуристі лапи!
Одурівши від болю і несподіванки, він високо підстрибував, ошаліло завивав, і починалася божевільна гонитва по кімнатах із заливистим гавкотом і уривчастим котячим сміхом.
Цікаво, що інших кішок, з якими зводила його доля, Ральф ненавидів, кипів люттю, гнався, переслідував, наздоганяв, вгризався... Душив! Трьох невинних кошенят передушив у дворі, як курчат, і з тріумфом притягнув додому. Що ти з ним будеш робити, говорив дід, захоплюючись: мисливський пес.
Шура взагалі-то була пуританка, гуляти виходила рідко, але одного разу, вже й не зрозумієш як, – завагітніла. В очікуванні її пологів дід побудував для Шури з картонної коробки від холодильника пологовий будиночок, що нагадує собачу будку, з таким же круглим отвором.
Шура народжувала важко, стогнала, як людина. Ральф влягся поперек входу в будиночок, часом підвивав, чи то втішаючи, чи то допомагаючи їй у жіночій справі... Нікого до Шури не підпускав, і якщо хтось наважувався пройти коридором повз будку, скалився і гарчав.
Шура народила єдине кошеня. І ось це кошеня Ральф вважав своїм сином, всюди тягав із собою і ревносно оберігав.
Через кілька років Шуру вбили хулігани. Тижнів три Ральф гинув від туги. Не їв... Валявся на підлозі, катаючи голову на витягнутих лапах... І пізніше, навіть роки по тому, раптом зупинявся посеред гри, немов прислухаючись: чи не здалося? Чи не голос це Шури, вкрадливий голос підступної, блискучої жінки?..
Тоді дід, жорстокий, окликав його:
– Ральф, де Шура?
Той починав метатися по кімнатах, обшукувати кути, заглядати під дивани, під столи... Викочував стару черепаху Риндю – як тазик – з-під шафи...
Сідав у центр килима, в сонячний квадрат, де зазвичай Шура вилизувала його блохасте черево, і кликав протяжними стогонами:
– Шу-ра, Шу-ра, Шу-ууура!..
3
Ральфа принесли в дім двомісячним малюком, коли Шура була вже дорослою, абсолютно самостійною і норовливою особою.
Як відомо, у кожної кішки свій вираз обличчя. Так ось, Шура озиралася навколо з видом владним і трохи зарозумілим. І голос був незрівнянним: вкрадливий голос жінки, що зображає котяче нявкання.
Вона не зрозуміла або не захотіла зрозуміти, що цей пискун з часом виросте в мисливського пса, і з першого дня встановила над ним зневажливу опіку: вилизувала його, викушувала бліх, але час від часу і лупила по морді безжальною лапою.
Так що Ральф виріс у трепеті перед владою Шури. Він благоговіяв і ніколи не зазіхав на переділ цієї влади.
По п'ятницях дід купував на базарі півня і власноруч обробляв його для суботнього столу, наспівуючи, насвистуючи і гугняво сперечаючись собі під ніс з якимись своїми опонентами; дід був, між іншим, хірург, якого домагалися пацієнти, – благоговіли, руки готові були цілувати! Але в усьому іншому, крім цього царського володіння професією, дід був людиною не те щоб простецькою, але дещо брутальною. Півня обробляв професійно, хіба що не в рукавичках. Втім, навіть і зашивав суворою ниткою – якщо всередину «черевної порожнини» запихалися яблука або сливи з горіхами або коли бабуся урочисто оголошувала, що настає час фаршированої шиї.
Півнячу голову дід кидав у кухні на підлогу, знаючи, що Шура вже чекає на ласощі. Шура хапала голову, злітала на піаніно і там діловито розправлялася з нею, користуючись вигідним розташуванням, прямо на стосі нот з ноктюрнами Шопена. Солодко тремтів в її любовних обіймах млявий півнячий гребінь. (Музиканти-гості потім ніяк не могли збагнути – що тут відбувається з любителями ноктюрнів, чому ноти всі закривавлені?)
Ральф внизу бісився, принижено випрошував шматочок, ставав на задні лапи, намагаючись схопити ласощі за гребінь. Шура відразу розмахувалася і відпускала йому важкого ляпасу.
Але це були святкові розваги.
У будні вони годувалися з однієї миски і жодного разу не побилися через шматок.
Раз на півроку прокидалася стара черепаха Риня – вона мешкала за шафою.
З'являлася, важко шкутильгаючи, скрегочучи по дерев'яній підлозі дном панцира і стукаючи кістяними гребенями лап. Велично, як лінкор, прямувала до тієї ж миски...
Ральф і Шура здивовано розступалися, протягом повільної старечої трапези сиділи осторонь і потім мовчки дивилися вслід довгожительці, що повзла геть...
У літні дні Ральф, бувало, розлягався на килимі, прямо на сонячному квадраті від вікна, а Шура вилизувала йому черево. Він розніжиться, сон його огорне, він розкинеться, як падишах... і тоді підступна Шура, занудьгувавши за відсутністю інтриги, підіймається на шафу і звідти стрибає прямо на Ральфа, встромивши в його черево пазуристі лапи!
Одурівши від болю і несподіванки, він високо підстрибував, ошаліло завивав, і починалася божевільна гонитва по кімнатах із заливистим гавкотом і уривчастим котячим сміхом.
Цікаво, що інших кішок, з якими зводила його доля, Ральф ненавидів, кипів люттю, гнався, переслідував, наздоганяв, вгризався... Душив! Трьох невинних кошенят передушив у дворі, як курчат, і з тріумфом притягнув додому. Що ти з ним будеш робити, говорив дід, захоплюючись: мисливський пес.
Шура взагалі-то була пуританка, гуляти виходила рідко, але одного разу, вже й не зрозумієш як, – завагітніла. В очікуванні її пологів дід побудував для Шури з картонної коробки від холодильника пологовий будиночок, що нагадує собачу будку, з таким же круглим отвором.
Шура народжувала важко, стогнала, як людина. Ральф влягся поперек входу в будиночок, часом підвивав, чи то втішаючи, чи то допомагаючи їй у жіночій справі... Нікого до Шури не підпускав, і якщо хтось наважувався пройти коридором повз будку, скалився і гарчав.
Шура народила єдине кошеня. І ось це кошеня Ральф вважав своїм сином, всюди тягав із собою і ревносно оберігав.
Через кілька років Шуру вбили хулігани. Тижнів три Ральф гинув від туги. Не їв... Валявся на підлозі, катаючи голову на витягнутих лапах... І пізніше, навіть роки по тому, раптом зупинявся посеред гри, немов прислухаючись: чи не здалося? Чи не голос це Шури, вкрадливий голос підступної, блискучої жінки?..
Тоді дід, жорстокий, окликав його:
– Ральф, де Шура?
Той починав метатися по кімнатах, обшукувати кути, заглядати під дивани, під столи... Викочував стару черепаху Риндю – як тазик – з-під шафи...
Сідав у центр килима, в сонячний квадрат, де зазвичай Шура вилизувала його блохасте черево, і кликав протяжними стогонами:
– Шу-ра, Шу-ра, Шу-ууура!..
3
Автор: Le_mon4ik
в 07:27