Уже не треба - Дневник Le_mon4ik
Вона для нього була вже звична, зручна й рутинна,
Робила те, що, йому здавалось, робить повинна.
Чаї гарячі, млинці ще теплі чекали зранку,
І хихотіння за чаюванням поміж сніданку.
І на роботу без поцілунку не відпускала...
І ця турбота, наївна й щира, його дістала.
Ставало нудно, хотілось завше чогось нового.
Емоцій мало. Усе здавалось якось "убого".
В той день, як завше, його з роботи вона чекала,
Вечерю свіжу -- таку, як любить, -- знов готувала.
А він, прийшовши, холодне кинув: "давай прощатись".
А далі мовчки пішов в кімнату, почав збиратись.
Чи жарт, чи правда? Вона не знала, що це з ним сталось?
Усе ж так добре, усе ж так тепло... Їй так здавалось.
Ключі на тумбі... валіза повна... закрились двері...
Погасло світло... не було тихих розмов й вечері...
А потім сльози, коли потроху прийшла до тями.
В вікно дивилась... а там десь місто цвіло вогнями.
Спішили люди, а їй здавалось, що то примари...
Дарма чекала, що знов під'їдуть знайомі фари.
Сліди від шини вкривались швидко лапатим снігом.
І заливалось обличчя слізьми, уже не сміхом.
Вона не спала в ту ніч... ні в другу... усе чекала.
Знайомий номер тиснула знову -- і вибивала.
Мело довкола... в ті дні казкові, дні білосніжні,
Не хтілось жити... від себе гнала всі думи грішні.
Отак самотньо: в пустій квартирі -- вона і кава...
А потім в парку на "їхнім" місці -- вона і лава.
Сиділа довго, допоки тіло не пробирало,
Немов хотіла, щоб те, що в серці, повідмерзало.
Пройдуть ридання і всохнуть сльози -- все ж має міру.
Так як у серце впустити знову любов й довіру?
І поки вікна кували люто зими морози,
Вона самотньо ковтала каву й гарячі сльози.
Тяглися днини, а серед ночей в тиші кімнати
Училась вперто, як перестати його чекати.
А в нього свято, неначе міха з плечей він скинув.
В стару квартиру знов "вільним птахом" у вирій ринув.
Свобода... легкість... після роботи -- у хату тиху,
В якій немає розмов занудних... і того сміху...
Та в нього свято те холостяцьке швидко скінчилось.
Не так, як думав... не так жагуче все закрутилось.
І появлялись в його квартирі красуні модні:
Гарячі в ліжку, але за чаєм -- такі холодні.
І не чекали млинці ще теплі, зі сміхом ранки...
Лише байдужі, малознайомі нові коханки.
І якось стало все те не миле... став помічати,
Що за тим сміхом, таким наївним, почав скучати.
І на роботу усе частіше -- по тій дорозі,
Попід будинок, де щастя кинув він на порозі.
А вечорами, коли додому вже не хотілось,
Глядів з машини, як у віконці її світилось.
А міг би там буть... за тим віконцем... де так чекала...
З якого завше його з роботи так виглядала...
І знов валіза, дзвінок у двері: "Я знов до тебе!"
А за дверима почулось тихе: "Уже не треба."
Изм. Le_mon4ik (5 Окт 2024 в 15:21)
8
Автор: Le_mon4ik
5 Окт 2024 в 14:54