На волю знову вирвались слова. Оті, що в серці кам’яніли болем. Я відчуваю... Значить, ще жива І ще бреду своїм життєвим полем. Всього доволі: сонця і грози, Розпуки, відчаю, і радості й печалі, І гіркоти таємної сльози, І сподівань, що кличуть в дальні далі. Я ще іду, хоч лускають громи. Я ще в полоні клопоту земного. Прошу: «Дай, Боже, бути нам людьми, Щоб зігрівати, щоб не кривдити нікого.» 4
